Віктор Дідух, український чемпіон Паралімпійських ігор 2024 року в Парижі, подолав хворобу на рак і заснував академію настільного тенісу у своєму рідному селі.
Національний комітет паралімпійців України
На Паралімпійських іграх у Парижі настільний тенісист Віктор Дідух разом з Іриною Шинкарьовою виборов бронзову медаль у змішаній парі. Це також стало його першим особистим золотом на паралімпійському рівні. Всього в активі спортсмена дев'ять титулів чемпіона Європи, два золоті медалі світових першостей і п'ять медалей з Паралімпіад: золото в командному заліку на Ріо-2016, срібло в особистих та командних змаганнях на Токіо-2020, а також дві медалі з Парижу-2024.
Чотирнадцять років тому, 23-річний гравець збірної України з настільного тенісу Віктор Дідух повернувся з чемпіонату Європи в Чехії. Тоді він помітив, що ліва нога набрякла. Лікарі діагностували хондросаркому - злоякісну пухлину. Два роки хвороба вперто не відступала.
-- У мене трошки був шок. Мама ж тільки три роки, як померла від раку. Я знав, що якщо будуть метастази, то я себе пристрелю. Не хотів мучитись. Навіть придумав, як це зроблю - із саморобної рушниці.
Протягом двох років Віктор переніс п'ять хірургічних втручань. Після цих процедур він майже не відчував ліву ногу нижче коліна, що змусило лікарів прийняти рішення про ампутацію. Хоча Дідух втратив ногу, він здобув перемогу над раком.
Після операції в мене виникли думки про те, що права нога все ще є. Я усвідомлював, що в мене є все необхідне для життя. Я попросив принести мені ракетку і м'яч у лікарню, ніби мені неважливо, що однієї ноги немає. Можливо, насправді це не зовсім так. Але я намагався робити все можливе, щоб зменшити тривогу оточуючих. Брат тоді порадив мені не "показуватися" занадто впевнено.
Віктор взяв ракетку в руки у 5 років під впливом батька. Тато не був професійним тренером - працював директором школи й вчителем іноземної мови. Але любив настільний теніс і вдома в родини був тенісний стіл, відбувались сімейні турніри між батьком і чотирма синами. Двоє з них стали спортсменами. Зараз Олександр Дідух особистий тренер Віктора.
Старші брати завжди займалися іграми, адже тоді не існувало гаджетів і не було особливо нічого цікавого для зайнятості. Я постійно проводив час із ними. Це не було професійним заняттям — просто брав участь у грі. Справжній спорт прийшов у моє життя значно пізніше.
Через десять місяців після ампутації, у вересні 2013 року, Віктор Дідух здобув свою першу перемогу на чемпіонаті Європи серед паралімпійців. У 2014 році він став чемпіоном світу. Це стало початком нової глави в його спортивній кар'єрі та житті.
Я завжди мріяв взяти участь у перших Паралімпійських іграх. Для цього потрібно було створити власну академію та заробити кошти. Ідея щодо академії виникла в мене ще до ампутації, у 2002 році, під час моєї першої поїздки за кордон. Саме там я усвідомив, що не варто просто подорожувати, а слід вивчити досвід інших і реалізувати подібний проект у нашій країні.
У 2016 році Віктор досяг паралімпійського тріумфу, виступаючи в команді разом із Максимом Ніколенком та Михайлом Поповим. Тренував їх старший брат Віктора, Олександр Дідух.
-- Тоді отримав гроші за золото і купив землю у своєму селі. Тут був колишній колгоспний тік. Чи складно було? Другий раз вже не зроблю такого життя. Треба було багатьом людям "дорогу перейти", гроші вкласти, а повертаються вони довго.
Це не грошовий проєкт. Але легше підготуватися до Паралімпіади, коли ти маєш свій зал. Спочатку треба створити умови. Мусиш глибше змінюватися, щоб стати чемпіоном. Усі мої перемоги - це побічний ефект академії.
Віктор, якому нині виповнилося 37 років, є батьком двох донечок. Він проживає разом зі своєю родиною у селі Андріївка на Львівщині. Зустрічає мене на території своєї академії.
Після повернення з Парижа, чоловік намагається звільнитися від гри в своїх думках, проте численні фанати знову примушують його повернутися до тенісного столу. Під час нашої бесіди він то спілкується в прямому ефірі з місцевим радіо, то відповідає на телефонні привітання.
-- Чудова робота, Вітю! Ти справжній герой та патріот. Я переглядав усі матчі і ось що помітив: ти без ноги, а всі інші - на двох, - говорить чоловік у слухавці.
— Ось така от класифікація, — усміхається Віктор, — мій український протез перевершує їхні китайські ноги.
У фінальному поєдинку за золоту медаль Віктор зустрівся з Шуай Жао з Китаю, який, на жаль, не має лівої руки. Саме три роки тому в Токіо Віктор програв йому у фіналі Паралімпійських ігор. Проте в матчі за титул чемпіона в Парижі, що складався з п'яти партій, йому вдалося взяти реванш і здобути перемогу з рахунком 3:2.
Згідно з рекомендаціями мого тренера Сашка Дідуха, я вирішив замінити накладки на ракетці. Це надало їй більше жорсткості, і результати не забарилися. Підготовка залишалася такою ж, як і раніше. Суперник залишився незмінним, але мені здавалося, що він став більш нервовим — прагнення виграти Паралімпіаду чотири рази поспіль тиснуло на нього.
Перед грою за золото Віктор уявив, яким щасливим приїде додому, навіть якщо здобуде "срібло". З легкою душею вийшов за стіл.
На моєму місці, якби я був китайцем, я б без особливих зусиль досяг успіху. Він не впорався з багатьма аспектами, тоді як я зміг це помітити. Після цього я просто продовжував грати. Коли зосереджуєшся виключно на грі, без думок про якісь важливі цілі, результати виходять кращими. Я розумів, що більшість вболівальників підтримує його. Усі змагалися на Паралімпіаді - китаєць брав участь у Паралімпіаді, а я ж грав у теніс. Єдине, що могло б засмутити, це поразка. Тоді діти плакали б. Моя дружина і друзі дуже переймалися цим.
Найскладніший поєдинок Віктор провів у Парижі, де в чвертьфіналі зустрівся зі шведом Емілем Андерсоном. Після того, як він опинився в програшному становищі 0:2, Віктор зміг зібратися і здобути вольову перемогу з рахунком 3:2, що забезпечило йому медаль.
Я з великими труднощами відходив від змішаних пар. Відчував сильну втомленість, адже організм невпинно старіє. Після чвертьфіналу відчував безмежне щастя, адже уже мав медаль — основну мету досягнуто. Потім я грав для задоволення. Усе складалося, як потрібно. Мій брат Сашко зауважив: "Щоб грати такі матчі, потрібно бути трохи божевільним". І я справді входжу в цей стан — стаю агресивним, уникаю спілкування з людьми.
Після перемоги вже приймав вітання, найбільш приємно, що знайомі військові дзвонили-писали, хотів би щоб Олександр Усик мене поздоровив, то було б класно. І щоб приїхав до нас в Академію. Я собі навіть вуса зробив, як в Усика, бачиш?
Якщо золото, здобуте в Ріо, Віктор сприймав як перший крок у своїй кар'єрі та старт реалізації своєї мрії про Академію настільного тенісу, то медаль з Парижа для нього є символом продовження всього, що він розпочав. Призові, які він отримає за ці нагороди, а це в цілому 180 тисяч доларів, він має намір інвестувати в розвиток академії, а частину коштів передати на підтримку Збройних сил України.
-- Це золото буде початком інших кар'єр, інших людських життів. У мене життя не зміниться. Зараз все одно треба палити котел в залі, проводити тренування, самому тренуватися, дітей тренувати. Яка різниця ти паралімпійський чемпіон чи ні? Треба працювати далі. Але те, що воно зараз на слуху, може допомогти, наприклад, пораненому військовому чи дитині з інвалідністю. Показати, що можна щось робити, досягати. Тоді й моя академія буде потрібна. Якщо я змотивував хоча б одну людину - це добре.
З 2017-го в Академії настільного тенісу Віктор вже встиг змотивувати та навчити десятки дітей, дорослих, військових та цивільних з інвалідністю.
Поряд зі спортзалом, атлет збудував готель з рестораном. Тут також розташоване популярне в селі кафе "МакДідух", а незабаром з'явиться і салон краси. Сюди приїжджають на кілька тижнів для участі в тренувальних сесіях і змаганнях. Проте, коли Віктор тільки розпочинав будівництво, він часто отримував зауваження щодо вибору села для Академії.
-- Я не вибирав будувати в місті чи селі. Я вибирав чи буде академія в селі, чи її не буде взагалі. Земля в місті коштує, як уся академія. Будувати її в місті на той час було неможливо.
У стінах академії Віктор активно готується до Паралімпійських ігор, чемпіонатів Європи та світу. Тут же він тренує своїх доньок Діану й Яну. Для старшої з них, 10-річної Діани, він виконує роль особистого тренера.
Якби не моя донька, я б не досягнув звання паралімпійського чемпіона. Кожного разу, коли мене охоплюють сумніви і втома, а вона прагне розважитися, ми вирушаємо на тренування. Під час ігор з нею я також займаюся, підтримуючи свою фізичну форму і отримуючи задоволення від процесу. Для мене дуже важливо грати саме з бажанням. І це бажання грати виникає, коли моя дитина поруч у залі.
У червні цього року в Академії настільного тенісу пройшли національні змагання для військовослужбовців та ветеранів з травмами під назвою Кубок Воїнів. Спочатку учасники змагалися в тенісі, а потім насолоджувалися фірмовим стравою від Віктора Дідуха - борщем, приготованим на вогнищі.
Коли втратю навички гри в теніс, займатимусь приготуванням борщу.
Але поки Віктор у спорті, то займається готуванням лише своїх фірмових страв. І наголошує, що справжній спортсмен, на його думку, не має хобі.
Щоб досягти успіху в спорті, необхідно мати певну одержимість. Чим більше годин ти присвячуєш тренуванням, тим більших результатів досягаєш. Якщо у тебе є захоплення, ти вже вкладаєш у нього свій час.
Хоча, напевно, альтернативою хобі для "звихнутого спортсмена" Дідуха є його академія. Він тут і водій, і тренер, і кризовий менеджер, іноді навіть кухар й будівельник.
-- Встигаю тренуватись до дев'ятої ранку, поки телефон мовчить. То легко. А тяжко, коли тобі дзвонять, дратують, а ти тренуєшся в той момент. Коли ж ти встав, кави випив, прийшов на тренування. В залі свіженько, чистенько. Розігрався, ніхто тебе не чіпає, пограв, то це дуже легко. Як казали в дитинстві: "Зробив діло, гуляй сміло".
Віктор любить різноманітні вислови і навіть створює власні. Його донька Діана з радістю повторює слова тата: "Грайте, здобувайте перемоги, але не за мій рахунок". А Віктор підкреслює: "Академія — це не просто, академія — це результат!"
Як і після отримання срібної медалі на Паралімпійських іграх у Токіо, Віктор не визначає конкретні спортивні цілі на найближчі чотири роки, навіть після здобуття золота в Парижі.
